Останні дні літа.

Віддаленість, яка межує із забуттям.

Коли ми приїхали туди, складно було зрозуміти, що це. Захаращений будинок на захаращеному подвір’ї.

Тільки високий паркан і ґрати дивляться на нас усміхнено. Ні криків, ні шуму. Тиша, вітер проти якої – безсилий.

Я думав, мене більше ніщо не вражає, але помилявся.

Своїми холодними літніми краплями дощ тихо готував присмерк…

Ворота відчинилися з другої спроби. Діти. Забуті й безпорадні, вони мовчки спостерігали за нашою процесією.

-        Що вони відчувають?

-        Те ж, що й Ви. А є сумніви?

Сумніви є. Заходимо в кабінет. Розповідають про класифікацію розладів. Я киваю. Не слухаю. Годинник показує шосту. Десь там, у теплому чорному морі, своїми босими ніжками ти відчуваєш щастя…

Дощ починає заливати мене. Крізь відчинені вікна в кімнату вривається вітер. Зі сторони в сторону, як поранений звір, він шукає свого виходу і рятунку. Про справжнє я волію мовчати. Хочу збрехати. Собі.

-      Історії трапляються різні, Ви розумієте. Когось привозять рідні, хтось приходить сам. Здебільшого – це люди нікому не потрібні. Ними ніхто не займається. Суспільство відгородилося від них, не треба вони й близьким. Розумієте?

Не зрозуміти – важко. При знайомстві зі мною на їхніх обличчях з’являється дивна посмішка. Посмішка потаємного світу. Вони потрібні одне одному, а кому потрібні ми?

Останні дні серпня. Одні виїжджають на своїх візках, інші стрибають зі своїх кімнат, стукають у двері, щоб їх відчинили. Кричать. Йдучи по коридору, мене вивертає. Мені болить. Я не можу і не хочу цього бачити. Не зараз, не тепер. Я відчуваю запах дефекацій, мене нудить знову. Водій у машині ласує червоним яблуком, краплі слини падають з його рота і залишають сантиметрові відбитки на обдертій канві. Птахи мовчать.

-        Не хвилюйтесь, діти Вас не образять! Вони дуже добрі! Сонячні!, - лунає за спиною.

Я стривожений. Коридором йду далі. Контури думок настільки розмиті, що навіть не пам’ятаю, чому ми приїхали сюди. Ні в чому вже не впевнений. Позаду хтось кричить. Кличе. Звуки уривчасті, не розрізнити.

Швидше йду до сходів. Не обертаюсь.

...

Вібрує телефон. Вперше за декілька днів... І я радію.

ЩО Я? Ти тільки прокинулась. Тобі байдуже.

...

У сірій темряві з’явився хлопчик. Глухий. Хворий.

-         Забери мене додому!, - сльози гучно падають на холодно долівку, - Забери додому!

Він плаче. Істерить. Руки його не слухаються. З силою тисне олівцем мені трохи вище серця. На футболці утворюється дірка. Перш ніж з гучним ляскотом об підлогу дитину не заволочуть назад у кімнату, а дотик холодного олова не залишить на моєму тілі слід, я обіцяю забрати. Обіцяю забрати його додому. Всередині у мене з не менш гучним ляскотом щось обривається. Мабуть, остання, тобою зв’язана, нитка. Я не байдужий! І ніколи не був.

...

На повідомлення відповідаю.

НІЧОГО.

Вночі, коли захочу тобі сказати, що все добре, на мене чекатиме автовідповідач.

І запитання лише в тому, що отримую я.

Хоча я не вправі чогось вимагати.

…

Із завідувачем я так і не порозмовляю. Тільки через тремтячі руки прокину склянку в її кабінеті. Репортажу не буде. Наступного дня я звільнюся з того телеканалу.

У відповідь на початок моєї розмови про це ти розсмієшся. За тиждень скажеш, що мені місце серед них. Та й вся ця ситуація загубиться в сплетінні днів, залишивши лише рану в моїй футболці. Рану, яку я з легкою посмішкою обґрунтую праскою…

Я ж все одно й надалі буду тим, хто нічого не помічає, не розуміє і не чує? Не відчуває?

В цьому хтось точно впевнений.

Мабуть, що так.

І, напевно, тут мала б бути якась мораль. Та її немає.

Ми просто домальовуємо один одному неіснуючі негативні риси, але при цьому не здатні глянути далі свого носа.

А ця брехлива, на думку когось, новела, можливо, єдиний спосіб донести до нас правду.

Про Свободу. Лицар кубків.

Знаючи мене, напевно, варто було б очікувати допису про ВО “Свободу”, зокрема її роль в політичному житті країни останнім часом, проте… Проте я пожартував, написавши “знаючи мене”. Будьте обачнішими, коли взагалі вживаєте це слово. Знати. Що це? Неможливо. Все на світі самообман. Навіть зараз я ще не знаю, що писатиму. Просто є порив, а я довіряю йому, як не довіряв нічому і нікому.

Для початку я перечитав всі дописи з чернеток за останні декілька років – ну і дурним я був. І є. І буду, безперечно. Як, наприклад, у 18 років можна було вважати, що власними силами можна побороти підміну понять? Або забути про свої фантоми? Вони завжди з тобою - де б не був, щоб не робив. Дурість, та й годі. Думати, що знайдеш сенс.

Або я став абсолютним комформістом в деяких моментах, або в свій майже 21 я нарешті зрозумів, що не потрібно взагалі боротися з чимось. Йди. Йди осторонь. І все. Ніяких принципів, ніякої позиції. Це все марнота. Лиш зміни те, що в силах змінити. А тягар і відповідальність самі тебе знайдуть. Але якщо вже прийняв їх, то будь вірним до кінця…

Ми часто шукаємо вирішення себе в різних філософських концепціях. Мовляв, вони допоможуть нам скласти з різних фрагментів пазл, або й навіть домалювати потрібні фрагменти. Іронія в тому, що немає ніякого пазлу. Є просто фрагменти, які ніколи не будуть єдиним цілим. І все. Фрагменти, які завжди будуть суперечити один одному, як деякі слова, написані мною щойно. Це все дешевий фарс: вважати себе, наприклад, юним екзистенціалістом, чи аскетистом, чи гедоністом, чи виключно раціоналістом, чи соліпсистом, чи ким би не було, і шукати себе там, десь у філософії. Себе цілого. Вірити їй. Це все має правила, межі. Тому це абсолютно недієво. Непрактично. Неможливо. Віра робить сліпими, тому дивитися слід лише між рядки.

Чому б не шукати себе в близьких? Чому б не шукати себе в друзях?
Справжні друзі – це ж в першу чергу частинки нас самих (дякую маестро Маліку за думку)... 

Чому б не шукати себе в людині, про яку думаєш вночі?
Шукати себе в її мовчанні. Чи в потоці слів, як, наприклад, у моєму випадку... Шукай себе там...
Мовчання - гучніше за крик, а хаотичні слова - за найціннішу й найщирішу істину, написану в зарозумних книгах.

Зрештою, ми в інших людях і є наша душа. Просто потрібно її побачити. І вловити.

Почни.



Це і буде свобода. Її мізерна частина.

Творча робота з Філософії.

Дуже добре, що ви дозволили підійти до написання творчої роботи творчо. Ось така тавтологія.  Це значно полегшує справу – ви не побачите тут зарозумних визначень, які ви й без мене знаєте, чи біографії якого-небудь старого імпотента. Ой, геніального філософа, перепрошую. Все ж, спробую розповісти щось цікаве цікаво, сподіваюсь, і зробити це більш-менш конструктивно. Чи не зовсім конструктивно. Чи не зовсім цікаво. Чи ще що-небудь.

Гуманізм, борсуки і монархія

Я прокинувся від звуків розбитого скла. Не сказав би, що це мене збентежило - мене швидше турбували мої онімілі руки. Перше, що подумав – мені потрібно знати час. 4:17. Не знаю, як довго спросоння я згадував, як і чому я прокинувся о 4:17 на лаві в сквері поруч з моїм будинком, але книгу Кобо Абе з-під голови я точно встиг дістати. Нескінченно довго, аж до 4:18, я розмірковув над тим, чому останні десять повідомлень в моєму телефоні це суцільний набір нецензурної лексики, а останнє чомусь: “Все!”. Висновки виявилися досить прості: не треба більше обіцяти дівчатам зустріти їх вночі, навіть якщо зустріч мала б відбутися поруч з власним будинком, ну і звичайно, - не слід надалі брати з собою оповідання японських авангардистів і сюрреалістів – явно не додають бадьорості в очікуванні: особливо ці їх порівняння великих мислителів і діячів з борсуками – якщо не спав дві доби, то явно не до того, був Данте товстим борсуком з різнокольоровим пір’ям, чи просто борсуком з епохи відродження. “Звичайно, непогано було б  зараз повернутися додому, - продовжував розмірковувати я, - М’яке ліжко, тепла ковдра? Що ще потрібно?”
- Втім, хіба можна вважати таке бажання справжнім, істинним? “Якщо невиконання бажання не приносить з собою страждань, то таке баження не є необхідним”, - казав Епікур; а сказати, що відстуність ліжка мене турбувала я не можу. Точніше можу, але це ж хвилювало мене в тій же мірі, що і отримані повідомлення від тієї дівчини, чи швидкий ріст економіки Зімбабве в порівнянні з Габоном. Цілком задовольнивши себе наявністю хоча би лави в сквері, я вирішив ще трохи подрімати.

4:19.
Повернімося до теми розбитого скла. З’явилася його причина. Не встиг я і очі заплющити як слід, як перед ними замерехтіла книга Данте (так-так, того самого борсука з різнокольоровим пір’ям) “Монархія”. Так, “Монархія” в руках бездомного і явно нетверезого чоловіка, знайдена, очевидно, ним же в урні.

Все ж, монархія (за двн.грец. – влада одного) в руках нетверезого чоловіка  - це ж поширена в середньовіччі (і не тільки) практика - можна будь-якого короля згадати при такому словосполученні, тому я навіть не здивувався ситуації, що виникла (сподіваюсь, не здивувалися і ви). Я навіть залишився спокійним.
Ну, майже. (Мої думки: ”ААААА! Що робити!?” пропустимо)

4:20.
- Молодой человек, я извиняюсь, мы тут с Любой поспорили (гучно нецензурною лайкою кличе до себе Любов і, напевно, любов; кашляє, продовжує) о чем эта книга. Мы Данте знаем, в школе учились же, да, а вот эта книга о чем? Вы читали?! Так вот, мы поспорили: я говорю, что книга о самой монархии, а Люба (додає декілька епітетів з кореневою морфемою, яку часто пишуть на парканах, повторюючи “Я извиняюсь, ну если так оно и есть…”) говорит, что о демокартии и Боге. Решите наш спор?

- Звичайно, - відповідаю я. Що ж ще залишається?!

Вловлюю себе на думці, що мені відверто страшно спілкуватися з такою людиною – неохайний вигляд, синці та рани, брудний одяг та обличчя, вигляд відвертого бездомного. Добре, що казав про страх Епікур ви і без мене знаєте, хвилювало мене інше в той момент: сучасне суспільство будується на гуманістичних засадах – людина має стояти на вершині піраміди цінностей, людина не має боятися інших людей, вона має допомагати їм - так же казали, наприклад, італійські гуманісти на чолі з Петраркою? А чому ж тоді інші люди бояться інших людей, уникають їх не через ті речі, через які потрібно боятися, власне, а через те, що хтось має чи фізичні вади, наприклад, чи не має матеріальних благ, чи ще що-небудь? Ця ж гуманістична система цінностей, яка диктується ще зі школи явно не діє в нашому суспільстві. Чи все-таки частково діє? Напевно, діє, тому що я все ж змусив себе до розмови.

4:21.
Дивний збіг обставин, згоден, але того ж року я читав “Монархію”. Це трактат, де Данте послідовно доводить, що філософія потрібна для управління державою, монарху вона надзвичайно необхідна, але при цьому монарх і держава мають бути незалежними від церкви. Революційний по своїй суті трактат – цікаво було б побачити реакцію тогочасної церковної верхівки, тим більше в трактаті, крім встановлення чітких рамок між церквою і державою, для монарха існують певні гуманітарні та гуманістичні правила (по-суті – паростки гуманізму в управлінні державою, на відміну від того ж Макіавеллі)…

Я міг би написати більше, але думаю, ви втомилися від такого довгого есе без суті. Потрібно скоротити, так? Ні? 
Ну добре, я зміг детально пояснити безхатьку і Любові (саму себе, в силу своєї нетверезості, охарактеризувати вона змогла лише словами “А ч..ьо ты!?” ) і про що трактат, і все те, що ви прочитали вище, навіть з історіями про борсуків - куди ж без них; а потім вигадав неіснуючу причину і пішов – розмови розмовами, а компанія все-таки не найкраща, погодьтеся.

4:27.
Забравши свої речі, я повернувся додому, наспівуючи одну з пісень Дем’єна Райса.
Ну що, не Шуберта ж мені наспівувати, я вам не інтелігент який-небудь.

“Что я только что прочитала?!, - запитаєте ви, - А где хотя бы выводы из этого всего? Господи, кого мне приходится учить…”

Добре, я відповім. Робота Данте актуальна і досі. Як і думки будь-кого з авторів, висловлювання яких я навів. Хіба ні? В час, коли  в деяких країнах церква своїми ортодоксальними поглядами нав’язує поведінку держави; в час, коли гуманізм залишився лише на рівні популізму, а гедонізм явно трактується неправильно, деяким особам непогано було б познаходити хоча би в смітті потрібні книги, як це зробив безхатько, чи принаймні висунути свою голову звідти, щоб подумати до чого всі ці неправильні трактування і вчинки можуть зрештою привести.

Відчуваю, отримаю нуль балів за цю коротку, десятихвилинну за обсягом, творчу роботу.

Мова.

Правий був колись Данило Яневський, коли затикав рот Ульянову. Втрата мови призведе до втрати держави, тому що без мови українці просто асимілюються в російськомовному суспільстві. Може, на мапі й залишиться назва "Україна", але як самобутня держава зі своєю самоідентичністю - ні. Що у вас за вічні проблеми з цим? Точніше, що у вас за штучно створені проблеми, бо ж зараз питання мови мене, наприклад, взагалі хвилює в останню чергу.
Читайте Конституцію України, там чітко і ясно вказано, що держава гарантує і забезпечує розвиток всіх мов національних меншин, навіть без тих законів, через відміну яких у ватників такий ахтунг, хоча незрозуміло з якої причини - 20 лет кто как хотел, так и говорил, а теперь у них проблема, видите ли. (Написав декілька слів російською - все, жидо-бендеро-рептилоїдні фашисти уже виїхали за мною - так собі це уявляють росіяни?)
У мене багато російськомовних друзів, але всі вони виключно за одну єдину державну мову - українську.
В побуті розмовляйте якою хочете мовою, але державна мова має бути одна - невже це так важко зрозуміти? Аргументів можу навести дуже багато, навіть з точки зору організації діловодства.
Інша справа, що Росія може ввести війська і під приводом того, що "Ленина свалили, нельзя так", чи взагалі без причини.
Коли це шовіністично налаштованим імперіалістам-карликам при владі в Росії була потрібна причина?