Віддаленість,
яка межує із забуттям.
Коли ми приїхали
туди, складно було зрозуміти, що це. Захаращений будинок на захаращеному
подвір’ї.
Тільки високий
паркан і ґрати дивляться на нас усміхнено. Ні криків, ні шуму. Тиша, вітер
проти якої – безсилий.
Я думав, мене
більше ніщо не вражає, але помилявся.
Своїми холодними
літніми краплями дощ тихо готував присмерк…
Ворота
відчинилися з другої спроби. Діти. Забуті й безпорадні, вони мовчки
спостерігали за нашою процесією.
- Що
вони відчувають?
- Те ж, що й Ви. А є сумніви?
Сумніви є.
Заходимо в кабінет. Розповідають про класифікацію розладів. Я киваю. Не
слухаю. Годинник показує шосту. Десь там, у теплому чорному морі, своїми босими
ніжками ти відчуваєш щастя…
Дощ починає
заливати мене. Крізь відчинені вікна в кімнату вривається вітер. Зі сторони в
сторону, як поранений звір, він шукає свого виходу і рятунку. Про справжнє я
волію мовчати. Хочу збрехати. Собі.
- Історії
трапляються різні, Ви розумієте. Когось привозять рідні, хтось приходить сам.
Здебільшого – це люди нікому не потрібні. Ними ніхто не займається. Суспільство
відгородилося від них, не треба вони й близьким. Розумієте?
Не зрозуміти –
важко. При знайомстві зі мною на їхніх обличчях з’являється дивна посмішка.
Посмішка потаємного світу. Вони потрібні одне одному, а кому потрібні ми?
Останні
дні серпня. Одні виїжджають на своїх візках, інші стрибають зі своїх кімнат,
стукають у двері, щоб їх відчинили. Кричать. Йдучи по коридору, мене вивертає.
Мені болить. Я не можу і не хочу цього бачити. Не зараз, не тепер. Я відчуваю
запах дефекацій, мене нудить знову. Водій у машині ласує червоним яблуком,
краплі слини падають з його рота і залишають сантиметрові відбитки на обдертій
канві. Птахи мовчать.
- Не хвилюйтесь, діти Вас не образять! Вони
дуже добрі! Сонячні!, - лунає за спиною.
Я стривожений.
Коридором йду далі. Контури думок настільки розмиті, що навіть не пам’ятаю,
чому ми приїхали сюди. Ні в чому вже не впевнений. Позаду хтось кричить. Кличе.
Звуки уривчасті, не розрізнити.
Швидше йду до
сходів. Не обертаюсь.
...
Вібрує телефон.
Вперше за декілька днів... І я радію.
ЩО Я? Ти тільки
прокинулась. Тобі байдуже.
...
У сірій темряві
з’явився хлопчик. Глухий. Хворий.
- Забери
мене додому!, - сльози гучно падають на холодно долівку, - Забери додому!
Він плаче.
Істерить. Руки його не слухаються. З силою тисне олівцем мені трохи вище серця.
На футболці утворюється дірка. Перш ніж з гучним ляскотом об підлогу
дитину не заволочуть назад у кімнату, а дотик холодного олова не залишить на
моєму тілі слід, я обіцяю забрати. Обіцяю забрати його додому. Всередині у мене
з не менш гучним ляскотом щось обривається. Мабуть, остання, тобою зв’язана,
нитка. Я не байдужий! І ніколи не був.
...
На повідомлення
відповідаю.
НІЧОГО.
Вночі, коли
захочу тобі сказати, що все добре, на мене чекатиме автовідповідач.
І запитання лише
в тому, що отримую я.
Хоча я не вправі
чогось вимагати.
…
Із
завідувачем я так і не порозмовляю. Тільки через тремтячі руки прокину склянку
в її кабінеті. Репортажу не буде.
Наступного дня я звільнюся з того телеканалу.
У
відповідь на початок моєї розмови про це ти розсмієшся. За тиждень скажеш, що
мені місце серед них. Та й вся ця
ситуація загубиться в сплетінні днів, залишивши лише рану в моїй футболці. Рану, яку я з легкою посмішкою обґрунтую
праскою…
Я ж все одно й
надалі буду тим, хто нічого не помічає, не розуміє і не чує? Не відчуває?
В цьому хтось
точно впевнений.
Мабуть, що так.
І,
напевно, тут мала б бути якась мораль. Та її немає.
Ми просто
домальовуємо один одному неіснуючі негативні риси, але при цьому не здатні
глянути далі свого носа.
А
ця брехлива, на думку когось, новела, можливо, єдиний спосіб донести до нас
правду.
