Останні дні літа.

Віддаленість, яка межує із забуттям.

Коли ми приїхали туди, складно було зрозуміти, що це. Захаращений будинок на захаращеному подвір’ї.

Тільки високий паркан і ґрати дивляться на нас усміхнено. Ні криків, ні шуму. Тиша, вітер проти якої – безсилий.

Я думав, мене більше ніщо не вражає, але помилявся.

Своїми холодними літніми краплями дощ тихо готував присмерк…

Ворота відчинилися з другої спроби. Діти. Забуті й безпорадні, вони мовчки спостерігали за нашою процесією.

-        Що вони відчувають?

-        Те ж, що й Ви. А є сумніви?

Сумніви є. Заходимо в кабінет. Розповідають про класифікацію розладів. Я киваю. Не слухаю. Годинник показує шосту. Десь там, у теплому чорному морі, своїми босими ніжками ти відчуваєш щастя…

Дощ починає заливати мене. Крізь відчинені вікна в кімнату вривається вітер. Зі сторони в сторону, як поранений звір, він шукає свого виходу і рятунку. Про справжнє я волію мовчати. Хочу збрехати. Собі.

-      Історії трапляються різні, Ви розумієте. Когось привозять рідні, хтось приходить сам. Здебільшого – це люди нікому не потрібні. Ними ніхто не займається. Суспільство відгородилося від них, не треба вони й близьким. Розумієте?

Не зрозуміти – важко. При знайомстві зі мною на їхніх обличчях з’являється дивна посмішка. Посмішка потаємного світу. Вони потрібні одне одному, а кому потрібні ми?

Останні дні серпня. Одні виїжджають на своїх візках, інші стрибають зі своїх кімнат, стукають у двері, щоб їх відчинили. Кричать. Йдучи по коридору, мене вивертає. Мені болить. Я не можу і не хочу цього бачити. Не зараз, не тепер. Я відчуваю запах дефекацій, мене нудить знову. Водій у машині ласує червоним яблуком, краплі слини падають з його рота і залишають сантиметрові відбитки на обдертій канві. Птахи мовчать.

-        Не хвилюйтесь, діти Вас не образять! Вони дуже добрі! Сонячні!, - лунає за спиною.

Я стривожений. Коридором йду далі. Контури думок настільки розмиті, що навіть не пам’ятаю, чому ми приїхали сюди. Ні в чому вже не впевнений. Позаду хтось кричить. Кличе. Звуки уривчасті, не розрізнити.

Швидше йду до сходів. Не обертаюсь.

...

Вібрує телефон. Вперше за декілька днів... І я радію.

ЩО Я? Ти тільки прокинулась. Тобі байдуже.

...

У сірій темряві з’явився хлопчик. Глухий. Хворий.

-         Забери мене додому!, - сльози гучно падають на холодно долівку, - Забери додому!

Він плаче. Істерить. Руки його не слухаються. З силою тисне олівцем мені трохи вище серця. На футболці утворюється дірка. Перш ніж з гучним ляскотом об підлогу дитину не заволочуть назад у кімнату, а дотик холодного олова не залишить на моєму тілі слід, я обіцяю забрати. Обіцяю забрати його додому. Всередині у мене з не менш гучним ляскотом щось обривається. Мабуть, остання, тобою зв’язана, нитка. Я не байдужий! І ніколи не був.

...

На повідомлення відповідаю.

НІЧОГО.

Вночі, коли захочу тобі сказати, що все добре, на мене чекатиме автовідповідач.

І запитання лише в тому, що отримую я.

Хоча я не вправі чогось вимагати.

…

Із завідувачем я так і не порозмовляю. Тільки через тремтячі руки прокину склянку в її кабінеті. Репортажу не буде. Наступного дня я звільнюся з того телеканалу.

У відповідь на початок моєї розмови про це ти розсмієшся. За тиждень скажеш, що мені місце серед них. Та й вся ця ситуація загубиться в сплетінні днів, залишивши лише рану в моїй футболці. Рану, яку я з легкою посмішкою обґрунтую праскою…

Я ж все одно й надалі буду тим, хто нічого не помічає, не розуміє і не чує? Не відчуває?

В цьому хтось точно впевнений.

Мабуть, що так.

І, напевно, тут мала б бути якась мораль. Та її немає.

Ми просто домальовуємо один одному неіснуючі негативні риси, але при цьому не здатні глянути далі свого носа.

А ця брехлива, на думку когось, новела, можливо, єдиний спосіб донести до нас правду.